Плініо Корреа де Олівейра

"Folha de S. Paulo", 28-10-1978 (*)

Почуваюсь багато краще в сучасній атмосфері після — конклави як за Івана Павла І.

Зберігаючи шану, що належить померлим — перш за все духовним, особам високим єрархам, яким був Іван Павло І. Загальне захоплення створене його усмішкою до деякої міри бентежило мене. Ця усмішка була так захоплююча, що зганяла із публичної уваги свідомість про проблеми, які нас окружають. Цей факт, безсумнівно, був сприятливим для відпочинку змучених душ і заспокоєнням для надмірно напружених. Але, з другої сторони, це могло створити небезпечну безтурботність, яка не ліквідує проблем, ані їх не розв’язує, а навпаки присипляє сторожів…

Вибір на Апостольський Престіл єпископа із-за залізної занавіси Івана Павла II, робить діяметрально протележній ефект. Він зосереджує найбільш трагічний із сучасних проблем, навкруги чого інші проблеми безперервно виконують свій пекельний танок.

Цілком ясно, що це за проблема: чи світ повинен сказати так чи ні комунізмові?

Таким чином, теперішня атмосфера повна сподівань, протилежно до того, що діялося за коротких і ефірних, (уявних, пливких) днів, Альбіна Лючіані.

Контраст між «усуненням проблем» першого Івана Павла, і повінь проблем викликаних другим, наводить думку, яку тільки заторкну. Психологи, душпастирі, пропагандисти, фахівці і визначні політики визнають сьогодні важливість, деколи рішучу конечність створення психологічної атмосфери. Тяжко повірити, що конкляв зігнорував спроможність Патріярха Венеції створити психологічну атмосферу. Конкляв не зігнорував відмінних властивостей вдумливого й обережного політика, що виявляється у фізіономії краківського Архиєпископа. Можна сказати, що перший здавався зроблений на замовлення, щоб ослаблювати пам’ять про проблеми, яких другий здається покликаний на замовлення, щоб їх збуджувати. Не можна вірити, що такий високий форум, як конкляв, не дооцінював того контрасту. Чи може він несподівано змінив політику, зробивши другий вибір такий відмінний від першого? І чому?

Важливі питання ніколи не з’являються відокремлені. Перше питання викликає друге: раз вибраний польський кардинал то чому дано перевагу менш відомому з них, майже невідомому для широкої публіки Заходу? Чому залишився на боці кардинал Вишинський, так званий «кунктатор» (той, що пристосовується до часу і обставин), про якого я писав у моїй статті 24-го серпня 1978 p.?

Буде Іван Павло II також «кунктатором»? Чи може буде людина здібна до несподіваних і енергічних рішень? Я бачу незгідности. Чи Іван Павло буде наближати Захід до Сходу, чи буде поборювати Схід, щоб хоронити Захід. Беручи все до уваги, віщування малощо варте. Так летять сьогодні факти, що важливіше є їх проаналізувати, ніж передбачувати.

Мені здається, що коли йдеться про критерії і аналізу можливої постави Івана Павла II до комунізму, існує в публічній опінії величезне замішання. Несчисленне число осіб знає тільки недосконало суть комунізму. І також недосконалим способом знає суть католицизму. Як, тоді, правильно оцінювати? Логіка наказує, що Папа повинен бути противником комунізму чи комуністом?

Відносно цього, скажім в загальних рисах традиційне папське вчення:

1. Комунізм — це філософічна система, яка містить в собі поняття всесвіту і людини. І, в наслідок, поняття про відношення одиниці до суспільства: має свій зразок економії, політики і суспільства.

2. З другої сторони, католицька доктрина, базована на об’явленню, вчить цілу концепцію всесвіту, взаємовідношення людини до суспільства, якою повинна бути політика, соціологія та економія керована Божим Законом і т. д.

3. Такі широкі системи — назвім їх так — або гармонізуються в своїх найвищих доктринерських вершинах, або є несумісними. Воно так є через саму внутрішну логіку одної системи і другої.

4. Існує тотальна суперечність між безбожними, матеріялістичними і еволюціоністськими принципами, які є глибиною страшної прірви комунізму, і вірою в єдиного Бога, який є чистий дух, досконалий, всемогучий і вічний; і віра в Ісуса Христа, Богочоловіка: ось велична, вершина католицької релігії. Між одною і другою доктринами не може існувати ніяка точка примирення.

5. Звідси висновок: одиноке послідовне взаємовідношення прихильників одної доктрини з прихильниками другої доктрини — протидія.

6. Це все — ясне і логічне. Але воно менш більш умарне для безчисленних умів, які приємно дрімають в напівтемряві контрадикції, і для кого нічого немає так неприємного як логіка, передусім коли йдеться про досягнення повноти її.

7. Католик, або комуніст, навіть коли логічні в терені чистої доктрини, можуть бути менше чи більше нелогічними і йти на компроміс, коли йдеться про аналізу фактів. У керуванні своєї політики, яким буде, з тієї точки зору Іван Павло II? Ось велике питання.

8. Ця проблема — повна нюансів. Тим більше, що навіть у випадку, коли логіка веде до боротьби, така боротьба може набирати незчисленних форм. Боротися, не значить тільки силою і фронтально нападати на ворога. Воно значить також зловити його несподівано, дезорієнтувати його, сплутувати його і таким чином його ослабити. Це все — комуністи досконало знають. І, згідно з принципом, що, в боротьбі кляс, цілі оправдують засоби, вони його постійно використовують.

Зрозуміло, що католики знають, що цілі не виправдують засобів. Але, уживання засобів також включає багато спритности. Господь наш Ісус Христос радив своїм ученикам з’єднати невинність голуба з хитрістю гадюки (Мат. X, 16).

9. В боротьбі між логічними меншостями за публічну опінію, пристосована більшість є «нічия земля». Переможе та логічна меншість, що знає захоплювати більшість.

10. Інтернаціональний комунізм — глибоко скомпромітований в цьому притяганню більшости. Через акцію докторів нелогічности, комунізмом поставлені як керівники славних «допоміжних ліній», спробують спокушувати тих, що належать до «нічиєї землі», кажучи:

а) Католики, хоч відкидають комуністичний атеїзм та матеріялізм, нехай сприймуть його політичні і суспільно-економічні принципи;

б) Комуністи, в обмін за це сприймання, дадуть Церкві свободу культу, з тим, щоб Церква не атакувала комуністичного суспільно-економічного режиму. Коротко кажучи: внутрі Церкви була б толеранція і вільна дорога для суспільно-економічного комунізму; А в цивільному суспільстві була б толеранція і вільна дорога для релігії, хоч відірвана від суспільно-економічних проблем. Наслідок, держава не поборювала б Церкву. І Церква рекомендувала б своїм вірним, щоб вони співпрацювали з колективістичною державою.

11. І так ми дійшли до чутливої точки: до папи Івана XXIII вчили і діяли таким способом, католики знали, що такий вихід є неможливий і засадничо протилежний доктрині й місії Церкви. Загально відомий є факт, що під час понтифікату Івана XXIII і Павла VI, це переконання пригасло в багатьох католиків. І не мало навіть твердило, безкарно, примирення між католицькою релігією і комунізмом.

Яка буде, в цій справі, діяльність Івана Павла II? Який буде відгомін в публічній опінії відносно цього питання?

Щодня, матимемо на це відповіді, будуть вони ясні чи двозначні? Двозначність перед несприятливим може бути формою сприйняття.

Молімся, щоб його діяльність наповнилась духом ясности душі, і славою Святої Божої Церкви.

(*) Translated without revision’s author.